Крайку неба сповила тонка і ламка порожнеча,
Літній вечір – знітився, й немов те дівча, зашарівсь.
Тільки сняться всесильні, знеструмлені спокоєм плечі,
Теплі шали вітрів і простріли важезних зіниць.
Запроторена в тишу незмінна роками самотність,
Хоч з усюдів усюд – гомін миру із людських сердець.
Хоч людей – мов тих бджіл, перевтомлено йме мегаполіс,
Увірветься й тривалий, огорнений днями, терпець.
Поза межами час. В літніх кратерах спеки і вулиць
Є одне й незалежне – зриватись до айсбергу днів,
Перейматися тишею, водною гладдю забутись,
Захопити у пучки твій простріл важезних зіниць… Кромку неба спеленала тонкая и ломкая пустота,
Летний вечер — смутился, и словно то девчонка, покраснел.
Только снятся всесильны, обесточены спокойствием плечи,
Теплые шали ветров и прострелы тяжеленных зрачков.
Заключена в тишину неизменна годами одиночество,
Хотя с отовсюду концов — шум мира из человеческих сердец.
Хотя людей — как тех пчел, переутомленных верит мегаполис,
Ворвется и длительный, окутанный днях, терпение.
Вне время. В летних кратерах жары и улиц
Есть одно и независимое — срываться к айсберга дней,
Заниматься тишиной, водной гладью забыться,
Захватить в пучки твой прострел тяжеленных зрачков …